Творчість: Обов’язок чи необхідність?

Під такою назвою відбулося вересневе засідання об’єднання критиків у Будинку літераторів у Києві. На засідання прийшли випускники і нинішні студенти відділення «Літературна творчість» Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, письменники різних жанрів. Традиційно розпочав засідання голова об’єднання критиків Михайло Наєнко.

Він зокрема сказав:

Під час парламентського обговорення нових змін до Конституції України деякі депутати цитували вірші (переважно – Шевченка), а один навіть заспівав перший куплет Гімну України (було це в липні 2015 р.). Взявши слово в дискусії, Президент згарячу сказав: «Сьогодні не до віршів і пісень… Треба робити  (чи «вирішувати») конкретні справи». Отже, «вірші і пісні» – не конкретна справа…

Американський письменник  Девід Балдачі свою відповідь на запитання «Чому я пишу?» почав так: «Якби створення книг було заборонене законом, я б сидів у в’язниці. Я не можу не писати. Цілковита залежність» (Мередит Маран. «Зачем мы пишем? Известные писатели о своей профессии». – М., 2014. – С. 36.).

Отже, два погляди на однакову проблему: «Не до віршів» і «Не можу не писати». Звичайно, в умовах війни (яку Україна змушена вести проти московського окупанта) вірші та пісні нібито не актуальні. Бо ж, як знаємо, коли гримлять гармати – музи мовчать. Так думали ще стародавні греки і римляни. А що робити в таких умовах письменнику? Брати до рук зброю і йти на фронт (першим поетом, який «підробляв» на прожиток найманцем на фронтах, був грецький Архілох – майже сучасник Гомера), а чи справді сідати у в’язницю? Інша американська письменниця (коли в неї був «штупор», тобто, вона не могла «видушити» з себе жодного слова) зауважила, що в неї в той момент порушився обмін речовин в організмі, її знудило і вона подумала, що от-от помре. Проте її чоловік заспокоїв: «Зачекай… Минеться «штупор», і життя наладиться». Так воно зрештою і сталося, підтвердивши, що тяга до писання-творення це не лише душевна, а й біологічна потреба. Чи відчувають щось подібне і ті писуни, що їх називають  графоманами? Гоголівський Акакій Акакійович, як знаємо, задоволеним ішов додому зі своєї канцелярської служби, лише «написавшись досхочу». Деякі письменники, судячи з багатьох нинішніх публікацій, мають саме такий талант – «талант» АкакіяАкакійовича. Я, наприклад, стежу за одним дуже плодовитим у недавньому минулому поетом, який замовк щонайменше півтора роки тому. З початку, власне, війни Кремля проти України. Чому він мовчить? У доповіді О. Корнійчука на письменницькому пленумі 1948 р. теж звучали докори письменникам (зокрема, Андрієві Головку, що він ось уже третій після війни з фашизмом рік нічого не публікує). Там була особлива ситуація: Андрій Головко був тугодумом від природи; він писав дуже повільно. Роман «Артем Гармаш» писався йому років із 20 і так до кінця й не дописався. А чому мовчить ось цей поет? І не тільки він. Можна припустити, що розгорнулася в нього праця над великим епічним твором, над циклом споріднених за мотивом віршів чи щось подібне, але не виключено, що приховується ставлення до московського агресора, який заповзявся будь-що повернути собі втрачену  після розпаду СРСР Україну. Замовклий поет, про якого згадано, дуже ж розкішно почувався в тому есересері…

Але в нас мова про письменників інших, про тих, які в творчості почувають і душевну, і біологічну потребу. Задоволення від цього в них супроводжується тим, що називають творчими муками або й звичайним страхом. М. Вінграновський говорив, що завжди відчуває страх перед чистим аркушем паперу: що занести на нього, яким словом почати нібито достиглий уже вірш? Американська романістка Сью Графтон зізналася, що страх на неї нападає під час роботи над кожним черговим твором: а що, коли зараз оце я пишу свій останній твір і більше вже нічого не зможу написати? Та і загалом – чи я справжній письменник, а чи це якесь випадкове захоплення?.. Мені не раз доводилося чути від авторів не однієї вже книжки, що вони – навряд чи письменники. Це, між іншим, типовий серед письменників сумнів. В одного англійського автора довелося вичитати, що письменником відчув себе після опублікування лише третього, а чи й четвертого роману. Довго, як знаємо, вагався зі своїм письменницьким амплуа О. Довженко; він вважав, що основне його покликання – кінорежисура. Створив близько десятка кінофільмів («Ягідка кохання», «Сумка дипкур’єра», «Звенигора», «Арсенал», «Земля», «Іван», «Аероград», «Щорс»…), аж тут почалася війна між двома фашизмами (гітлерівським і сталінським), можливості кінокамери й кінорежисури дуже обмежилися, і в автора «Землі» запрацювало на повну потужність перо «чистого» письменника. Тим пером він написав кілька блискучих оповідань і дві кіноповісті, що стануть класикою літератури ХХ століття («Україна в огні», «Повість полум’яних літ»), але по-справжньому письменником він відчув себе лише після створення своєї лебединої пісні – кіноповісті  «Зачарована Десна». Ці твори належать до золотого фонду української літератури насамперед тому, що в них написано про таке, про що більшість його сучасників навіть думати боялися чи не допускали цього навіть у свої сни. Чому він їх створив? Американський письменник Дженіфер Іган пише, що без творчості може прожити лише до тих пір, поки не почнуть у нього німіти руки-ноги. У Довженка німіли кінцівки та душа навіть тоді, коли йому ставало цілком зрозуміло: все, що написане ним, ніколи не побачить ні друку, ні кіноекрана. Щось подібне одного часу відчував В. Сосюра. Коли писав, зокрема, поеми «Мойсей», «Христос», «Каїн» та роман-спогад «Третя рота». Всі вони складалися поетом у шухляду і опубліковані були тільки після його смерті…

Чому письменники в таких випадках не можуть відмовитись від писання? Знову доводиться згадати про душевну та біологічну потребу… «Коли я пишу художній твір, то забуваю, хто я, звідки я і де я», – зауважує американець Дженіфер Іган, а Мері Карр додає: «Як звичайно, закінчивши книгу, я почуваю себе страшенно хворою». Майкл Льюіс по суті повторює це ж саме: «Коли пишу – впадаю в крайній збуджений стан. Порушується сон. Мені постійно сниться мій текст». Питається в задачі: «Звідки все це?». Можливо, люди просто хизуються чи «вішають малясу» на вуха якимось уявним невігласам? Але для цього треба було б дуже багато маляси, бо подібні думки можна почути практично від кожного справжнього письменника. Але що таке «справжність» у письменника і де вона береться? У недавній повісті про Ірину Жиленко «Дівча на сонячних батарейках» Марина Павленко пише: «Поезія вирувала-світилась у дівчинці від самого народження. І не лише тому, що поет, на Іринину думку, не стільки той, хто пише, скільки той, хто сприймає, а талант сприймання дівчинка мала змалку. Адже, за її словами, «краса – лиш відображення земного у неземному дзеркалі душі». Дар закладений у ній ще Господом-Богом. Настроєні душевні струни варто було лишень торкнути смичком… Смичком міцної захарченківської породи, смичком невичерпної бабусиної мови, смичком яскравої маминої вроди, смичком щедрих стецівських пейзажів, смичком колоритної химерності київських двориків та садів…» (Павленко М. Райдуга в решеті. – Тернопіль, 2013. – С. 352). У цій цитаті названо майже всі «смички», необхідні для сформування справжнього письменника. Але один, як здається, ще слід було б додати: освіта; літературна освіта. З мене, наприклад, досі дехто кепкує з цього приводу. Іван Федорович Драч на презентації моєї книжки «Вечірні світанки…» сказав: автор, тобто я, «страшний чоловік», бо дуже багато пам’ятає; а ще він – зухвалий, бо багато років ініціює відкриття в Києві літературного інституту; я теж у цьому його підтримував своїм підписом, хоча знаю (та й він, певно,  знає), що вивчити на письменника не зможе ніякий інститут; ним треба вродитися; а парадокс у тому, що вчити все одно треба; хоча б для того, аби письменник був письменним. Ірина Жиленко навчилася бути письменною на філологічному факультеті Київського університету. Якби існував у Києві ще й літературний інститут, вона б обов’язково в нього вступила і письменності в ньому ще більше б навчилася. Письменницької письменності. Серед тих американських літераторів, кого я вище згадував і не згадував, майже всі навчалися в якомусь письменницькому закладі. У США таких закладів чотири; Мег Уолтцер, наприклад, закінчила курс майстерності художньої літератури в Університеті Брауна; Енні Петчет – в університеті Айови; Джонні Пікколт  одержала диплом магістра зі ступенем з літературної творчості  Прінстонського університету; Уолтер Мослі  курс літературної майстерності «пройшов» у Нью-Йоркському міському університеті. Отже, дуже практичні в бізнесовій чи іншій життєвій справі американці не забувають, що обов’язково потрібні й заклади для здобуття письменницького фаху. То чому в Київському університеті можна обмежуватися лише літературним відділенням з набором на курс 10 осіб, яке я з такими труднощами вибігав разом з Юрієм Мушкетиком 15 років тому? Треба все-таки домагатися, аби відкривався спеціальний літературний інститут із набором не менше 40-50 абітурієнтів на кожний курс зі спеціалізацією з усіх основних жанрів: поезія, проза, драматургія, літературна критика, художній переклад. Особливо, коли йдеться про останнє – художній переклад. Бо дехто сьогодні на ньому спекулює з величезною дозою невігластва: видають «на гора» буквалістські підрядники і кажуть, що це художній переклад. Мало того: пропонують Міністерству освіти, щоб воно визнавало тільки трьох-п’ятьох перекладачів, яких можна «пускати» в шкільні чи вишівські підручники… Ми ж уже ніби пережили сталінські «особые тройки», які розстрілювали письменників без суду і слідства, а тепер їх знову реанімують, але у вигляді перекладачів, яких повинне «затвердити» Міністерство освіти. О. Довженко, пригадуєте, колись вигукнув: це перший випадок в історії творчості, коли стиль для митця ухвалюють на засіданні! Тоді владний маховик радянської ідеології наближав до письменників соцреалізм, який таки встановлювали на засіданні (з’їзді) письменників 1934 року. Може б, забути таку практику раз і назавжди…

Говорячи про необхідність Літературного інституту, я, звичайно, розумію, що письменницький фах сьогодні не популярний, бо майже не оплачуваний у нашій «недодержаві». Але ж так буде не завжди. Колись же ми «таки діждемось Вашингтона» (як казав Тарас Григорович); американці ж діждалися його і тепер у них чотири навчальних заклади, де в різних формах «учать на письменників», а література оплачується, бува, так, що й самі письменники дивуються. Уолтер Мослі, наприклад, пише, що за першу свою книгу одержав від видавця таку суму, яка дорівнювала річній американській зарплаті. А про що була та книга і про що слід писати загалом? Той же Уолтер Мослі  каже, що писати про війну чи про шпигунів – не письменницька то справа. Подібну інформацію можна одержати і з інших джерел – з газет, радіо, з публіцистичних матеріалів телебачення. Треба, продовжив цей письменник,  писати про душу людську, бо про неї ніякий телевізор чи комп’ютер не розкаже…

На літературній ниві світу, між іншим, не обходиться й без різних спекуляцій чи авантюр. У деяких країнах, наприклад, роман якоїсь жінки-письменниці можуть видати в червоній оправі і тоді до нього не торкнеться жодна чоловіча рука. Начеплено, отже, ярлик автора-жінки з не дуже важкою поведінкою. Але жінки-письменниці все одно не здаються. У книжці, яку я згадую, вміщено зізнання про секрети своєї творчості двадцятьох американських письменників. І майже половина з них – жінки. Дехто з них пристає до думки, що письменник пише тому, що це єдиний спосіб одержати абсолютну владу; у цьому житті її більше ж ніде не одержиш; ні в парламенті, ні в уряді, ні за верстатом на якомусь заводі. Джеймс Фрей наголошує, що коли він сидить за столом (за комп’ютером, тобто), то все довкола зникає; я тоді, каже, цілковита свобода. Теж згадуваний уже Майкл Льюіс додає: література потрібна через те, що це єдиний спосіб подолати нещастя в житті, відсортувати від буття життєвий бруд, надати життю симетрії і смислу. Виконуючи таку роботу, Мег Уолтцер (на його думку) почуває себе інколи таким сильним, як Зевс, а часом – і зовсім безпорадним. Тоді треба дочекатися повернення сил, дочекатися в гості те, що зветься натхненням, і процес продовжиться. Свого часу Ежен Делакруа про подібні речі говорив так: якщо ти зайшов у якийсь тупик, то повернися на те місце, де ти збився з путі, і тоді починай усе спочатку. Ця праця, звичайно, важка, але результат її сприймається в кінцевому наслідку як Божий дар, як честь. От тільки, не дай, Боже, аби той дар зафарбувався в якусь тенденцію. Тоді може вийти так, як у відомому факті, коли горобцеві один красильник пофарбував крила. Яскравою, але в’язкою фарбою. І нещасна пташка більше не змогла злетіти в небеса. Для Павла Тичини цей факт, побачений ним у дитинстві і описаний недавно в уже згаданій книжці Марини Павленко,  протягом усього життя був ніби ножем у серце. Бо ж самому йому, коли після перших трьох поетичних збірок на його крила була нанесена компартійна барва, до небес так і не вдавалося злітати.

Таке розлоге слово голови об’єднання викликало чимало міркувань. Справді, хороша літературна освіта дає багато для творчої особистості, пізнається багато з набутого віками у царині творчої майстерності. Хоча зрозуміло, що без Божої іскри високої літератури не буває.

Присутні на засіданні студенти прочитали свої твори, враженнями про них поділилися Сергій Гальченко, Тетяна Конончук, Валентина Козак та ін. Порадувала всіх чудовим голосом студентка Національної консерваторії Людмила Лук’яниця – учениця професора Валентини  Антонюк, виконавши українські народні пісні.

Джерело: litgazeta.com.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *